ЯБЛУНОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ЛЕОНІДОВИЧ
Позивний «ВІТЕР».
Дата та місце народження: 19 квітня 1984 р., с. Благовіщенка, Куйбишевського р-ну, Запорізької обл.
Дата та місце загибелі: 1 червня 2023 р., зник поблизу н.п. Білогорівка, Сіверськодонецького р-ну, Луганської обл.
Звання: солдат.
Підрозділ: 1 відділення, 1 взводу, 1 роти, 1 батальйону, 54 Бригади Ім. Івана Мазепи, в/ч А0693.
Сімейний стан: одружений, є донька.
.Життєвий шлях: Олексій Яблуновський народився 19 квітня 1984 р с. Благовіщенка Куйбишевського району Запорізької області у родині офіцера, ветерана органів внутрішніх справ, майора міліції Яблуновського Леоніда Васильовича. Там пройшло все його дитинство: школа, друзі, перші дорослі плани. У родині їх було троє братів — Олексій, Андрій та Артем. Він був тим самим надійним другом, який не підведе, і турботливим старшим братом. Між братами завжди панував особливо міцний зв'язок — Олексій відчував відповідальність за молодших і завжди був готовий підставити плече. У місцевій школі, яку він закінчив у 2001 році, Олексія пам’ятають як хлопця, на якого завжди можна було покластися. Після школи Олексій пішов навчатися до училища. Він не боявся важкої праці: опанував фах слюсаря та водія трактора. Пробував свої сили в селі, працював у колгоспі, але життя готувало для нього інший шлях. У 2003 році він одружився на Анжелі. Весілля, а згодом, у 2004-му, народження донечки Аліни стали для нього головними подіями. Заради майбутнього сім’ї вони вирішили переїхати до Маріуполя. Це місто стало для них справжнім домом. Олексій влаштувався до міської тепломережі. Він швидко опанував навички професії, ставши справжнім майстром своєї справи, на якого завжди можна було покластися. Олексій дійсно був майстром на всі руки, за що б він не брався все виходило бездоганно. Проте його справжньою пристрастю були автомобілі. Олексій був турботливим батьком: він вкладав усю свою душу у виховання доньки Аліни, оточуючи її безмежним теплом і турботою. І для своєї мами він завжди залишався турботливим і відданим сином — першим помічником у будь-якій справі. Повномасштабне вторгнення зруйнувало мирні плани. Маріуполь, який вони так любили, став пасткою. Олексій, як справжній чоловік, насамперед думав про безпеку своїх дівчат. Йому вдалося вивезти дружину та доньку до рідної Благовіщенки, сподіваючись, що там буде спокійніше. Але війна наздогнала їх і там — село опинилося в окупації. Надивившись на жахіття, що принесли загарбники, родина зрозуміла: залишатися не можна. Шлях до вільної України був надскладним. Три доби в пекельних чергах у Василівці, постійна напруга і невідомість. Лише 24 серпня 2022 року, у День Незалежності, вони нарешті вдихнули повітря вільного Запоріжжя. У новому місті Олексій не сів склавши руки. Він продовжував працювати від «Маріупольтепломережі», але тепер його робота була тісно пов’язана з волонтерством. Він допомагав таким самим біженцям, як і він сам, бо знав ціну втраченого дому. Попри все пережите, Олексій не міг залишатися в тилу, коли країна була у вогні. Олексій добровільно став на захист держави, приєднавшись до лав 54-ї окремої механізованої бригади (в/ч А0693). Як солдат, він виконував складні завдання на найгарячіших ділянках фронту в Луганській області. 1 червня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Білогорівка Луганської області зв’язок з Олексієм обірвався, назавжди розділилося життя родини на «до» та «після». На позиціях під Білогорівкою група бійців опинилася під мінометним обстрілом. Олексій із побратимами встигли забігти до бліндажа, проте саме туди поцілив ворожий снаряд. Хлопці, які змогли живими вийти з позицій, підтвердили найгірше: через пряме влучання в бліндаж врятуватися нікому не вдалося. Через те що ці землі зараз окуповані, Олексія так і не змогли повернути додому. Не було прощання, не було результатів ДНК — лише невідомість і нескінченне очікування. У 2025 році суд офіційно визнав його загиблим, підтвердивши те, у що серцю так важко повірити.