Тхор Євген Олексійович
Тхор Євген Олексійович народився 16 вересня 1997 року в селищі Кирилівка. Його дитинство пройшло серед степів заповідника Бірючий острів, де працював його дідусь, та біля берегів Азовського моря. Женя з малих літ полюбив природу рідного краю. Не існує жодної тварини, птаха чи рослини, яку б він не міг назвати. Секрети риболовлі та полювання були освоєні ним раніше за письмо та лічбу. Хоча стосовно другого можна посперечатися — він завжди знаходив спосіб заробити кишенькові. Навіть на співбесіді при прийомі в перший клас заявив: “Я йду в школу, щоб навчитися рахувати гроші й мене ніхто не надурив”. Протягом навчання в Азовській ЗОШ Євген відвідував секцію карате, займався боксом, багато часу приділяв своїй фізичній підготовці. Тому й не дивно, що після отримання атестата, без труднощів вступив на факультет фізичної культури в ХНПУ ім Г. Сковороди, що у Харкові. Там же, під час проходження практики в школі, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Пізніше молода сім’я повернулася на батьківщину Євгена. У них народився син. Коли хлопчику виповнилося два роки, Євген приймає рішення піти на службу до Бердянського прикордонного загону. До початку повномасштабного вторгнення він працює в Кирилівці. В перші години війни їхній підрозділ стає до оборони країни. Спочатку на Запорізькому напрямку. Під позивним “DUKA” боронить аеропорт, потім населені пункти на лінії розмежування з ворогом. Коли випадає нагода пройти навчання у Великій Британії, Євген переводиться до Третього Луганського прикордонного загону. Разом з побратимами освоює нові бойові навички, отримує спеціальність снайпера. Повернувшись з Британії, відправляється у найгарячіші точки. Спершу на Куп’янському напрямку. Потім — Донецькому. Хлопці виконують важкі бойові завдання. Щоденно опиняються на межі життя і смерті. Попри травми, біль і втому роблять все можливе, аби наблизити мир. Згодом Євгена запрошують до новоствореного підрозділу РУБАК. Він працює над оснащенням безпілотників. Саме під час одного з бойових виходів стається непоправне — він отримує важкі поранення. Медики роблять чисельні операції, проте це не допомагає. Женя боровся до останнього. Він тримався за життя, навіть коли не міг самостійно дихати. 15 вересня 2024 року Україна назавжди попрощалася зі своїм сином. Скільки б років не минуло. Женя залишиться у пам’яті та серцях його родини — дружини, сина, батьків та сестри. Його втрата — це невимовний біль, проте саме цей більш змушує нас боротися далі. За нього. За майбутнє, яке у нього відібрали. І за всіх воїнів, які полягли, прагнучи подарувати нам новий день. Місце поховання: м.Вінниця, Сабарівське кладовище.