ЛЯШЕНКО СЕРГІЙ ВІКТОРОВИЧ
Позивний «ДЯДЯ».
Дата та місце народження: 12 листопада 1972 р., м. Запоріжжя.
Дата та місце загибелі: 10 серпня 2026 р., в результаті поранення н.п. Покровське, Синельниківського р-ну, Дніпропетровської обл.
Звання: молодший сержант.
Посада: командир відділення.
Підрозділ: 1 самохідний артилерійський дивізіон, 23 окремої механізованої бригади, в/ч А4741.
Сімейний стан: залишились дружина та дві доньки.
Місце поховання: кладовище Св. Миколая.
Нагороди: «За незламність духу»; «Захисник України»; «За оборону рідної держави»; «За вірність присязі»; відзнака командира 23 окремої механізованої бригади «Хрест 23 ОМБр».
Життєвий шлях: Сергій Ляшенко народився 12 листопада 1972 року в місті Запоріжжі. Тут пройшли його дитинство, юність і значна частина життя. Він ріс у повній сім’ї разом зі старшим братом та молодшою сестрою. З дитинства Сергій мав непосидючий характер і був справжнім бешкетником. Але за цією жвавістю ховалася допитлива людина, яка дуже любила читати. Він міг годинами занурюватися у книги, читаючи фантастику, бойовики, детективи та інші жанри. Любов до читання залишилася з ним на все життя. Ще з дитинства Сергій захоплювався автомобілями. Він добре розбирався в автомобілях, цікавився їхньою будовою та навіть певний час самостійно займався ремонтом машин. Для колег Сергій був відповідальним працівником, людиною, на яку завжди можна було покластися. Проте найбільше його життя було пов’язане не з роботою, а з родиною. Ще у школі Сергій познайомився з майбутньою дружиною. За роки, проведені поруч, їхні стосунки стали великим коханням, турботою один про одного і міцною сім’єю. У Сергія та його дружини народилися дві доньки. Для своїх дітей Сергій був не просто батьком — він був їхньою найбільшою опорою, захистом і людиною, поруч із якою вони завжди могли залишатися дітьми. У січні 2023 року Сергій зробив вибір, який змінив усе його подальше життя. Він пішов на військову службу, тому що хотів захистити свою сім’ю. Сергій розпочав свою службу як водій-електрик. Згодом, набуваючи досвіду та виконуючи дедалі відповідальніші завдання, він став начальником механічної служби, а пізніше — начальником транспортної групи та командиром відділення. За роки служби отримав звання старшого солдата та молодшого сержанта. Війна змусила його виконувати бойові завдання на різних напрямках. Спочатку це був Донецький напрямок, а згодом — території Дніпропетровської та Запорізької областей. Там він продовжував виконувати свій військовий обов’язок і робити те, що від нього вимагала служба. Про службу Сергій майже нічого не розповідав родині. Він не хотів, щоб його близькі хвилювалися, намагався берегти своїх рідних від зайвого болю. Найбільше Сергій хотів повернутися додому. Хотів, щоб закінчилася війна, щоб знову бути поруч із близькими, повернутися до того, що любив робити, і просто жити — без тривог, очікування та звісток із фронту. У нього були плани, мрії та звичайні людські бажання — ті, які війна не повинна була забирати. 25 липня 2026 року під час виконання бойового завдання в селі Покровське Покровської селищної громади Синельниківського району Дніпропетровської області Сергій отримав тяжке поранення. Після цього він перебував у комі протягом двох тижнів. Увесь цей час поруч із ним були його найближчі люди — дружина та дві доньки. 10 серпня 2026 року в госпіталі міста Одеси, серце Сергія зупинилося.