ЛОБАНОВ ОЛЕКСІЙ ВІКТОРОВИЧ
Позивний «ДИКИЙ».
Дата та місце народження: 12 червня 1987 р. у м. Павлоград, Дніпропетровської обл.
Дата та місце загибелі: 27 серпня 2024 р. у шпиталі м. Дніпро, після важких поранень отриманих поблизу с. Новогродівка, Покровського району, Донецької обл.
Звання: сержант.
Посада: головний сержант-командир танку.
Підрозділ: 1 екіпаж 2-го танкового взводу 4-ї танкової роти 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.
Сімейний стан: залишилися син, дружина, батьки та сестра.
Місце поховання: м. Павлоград на кладовищі по вул. Миколи Лисенка.
Нагороди: Медаль 25-ї окремої повітрянодесантної «Січеславської» бригади ДШВ; нагрудний знак «Ветеран війни - Учасник бойових дій»; Указом Президента України Nº880/2024 від 25 грудня 2024 р. орденом «За мужність» III ступеня (посмертно); Знаком пошани від м. Павлоград «За заслуги перед громадою» (посмертно).
Життєвий шлях: Олексій Лобанов народився 12 червня 1987 р. у місті Павлоград, Дніпропетровської області. Після 9 класів місцевої школи Олексій здобув професію столяра у Західно-Донбаському професійному ліцеї. Мав хист до роботи з деревом. Деревообробка стала додатковою професією. А основною - шахтарська праця: Олексій працював гірником очисного вибою дільниці з видобутку вугілля Nº7 ДТЕК ШУ ім. Героїв космосу. Близько 15 років трудився на підземних горизонтах шахти «Самарська». Починав з гірника, потім вивчився та працював ГРОВом. «Ми з Льохою були в одній ланці, разом тягнули секції. Він був роботящий, цілеспрямований, амбітний. Дуже грамотний. Іноді запальний, але справедливий. Відповідально ставився до виробничих завдань. Коли я став ГРОВом - допомагав, підказував, давав професійні поради. 3 ним ніколи не було сумно. Умів і працювати, і відпочивати гарно», - розповідає колега Олексій. «Льоха був безвідмовною, щедрою людиною, готовий віддати останнє, примчати усім на допомогу. Окрім роботи на шахті, працював з деревом, майстерно укладав ламінат. Йому все давалося легко. Живчик, завжди з посмішкою. Ніколи не бачив його злим. І на війні тримався молодцем. Я спілкувався з його побратимами, і вони теж казали, що Льошка був душею компанії. Дуже радів, що знайшов свою половинку. Наче на крилах літав. Мріяв про спільних дітей з коханою. Багато планів було...» - згадує друг та колега Роман. Олексій мав кілька шлюбів, але особисте щастя не складалося. Вже під час війни познайомився з жінкою, якій одразу запропонував одружитися. «Я погодилася. Відчула, що це моя людина, що нам разом буде добре. Підкорив мене своєю відкритою, щирою душею. Він був золотим, у нього в руках все горіло. Гарно ставився до своїх рідних, любив свого сина і мого прийняв, як рідного. Ми довіряли одне одному і ділилися усім на світі...» - розповідає дружина героя Інна. Олексій Лобанов став до лав захисників: 3 жовтня 2022 року. Боронив Батьківщину у званні сержанта на посаді головного сержанта-командира танку 1-го екіпажу 2-го танкового взводу 4-ї танкової роти 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Хоча рішення доєднатися до війська Олексію далося непросто, він став справжнім бійцем. Мужнім та сміливим воїном. Взяв собі псевдо «Дикий». В боях боронив Харківщину, Луганщину, Донеччину. «Ми з Олексієм земляки. Разом починали службу. Пройшли підготовку на Житомирщині та потрапили до 25-ки, але в різні роти. Іноді наші шляхи пересікалися. Після учебки мали брати участь у контрнаступі на Бахмутському напрямку. У цей період жили поряд. Весь інший час виконували різні бойові завдання, хоча перебували на одних напрямках. Він був доброю людиною, завжди усім допомагав. Не терпів недомовленостей. Казав усе, що думає, прямо та відверто. Ніколи не пасував перед труднощами, не відмовлявся від виконання бойових завдань», - розповідає побратим Володимир. 22 серпня 2024 року Олексій Лобанов отримав важкі поранення та сильні опіки поблизу с. Новогродівка, Покровського району, Донецької області: поверталися з побратимами з бойового завдання, коли потрапили під ворожий обстріл ФПВ-дроном. Медевак, який мав їх забрати, з пораненими на борту також потрапив під мінометний обстріл росіян. Зрештою Олексія вдалося евакуювати та доставити у шпиталь в м. Дніпро. Але поранення та опіки були занадто тяжкими. 27 серпня 2024 року серце захисника не витримало та зупинилося. Похований у м. Павлоград на кладовищі по вул. Миколи Лисенка. У Олексія залишилися син, дружина, батьки та сестра.