КАЛІБЕРДА ЄВГЕН МИКОЛАЙОВИЧ
Позивний «БОРОДА».
Дата та місце народження: 22 лютого 1979 р., м. Запоріжжя.
Дата та місце загибелі: 13 листопада 2024 р., м. Запоріжжя.
.Посада: стрілець-медик.
Підрозділ: 6 окремий стрілецький батальйон.
Сімейний стан: одружений, мав двох дітей.
Місце поховання: кладовище Св. Миколая.
Нагороди: орден «За мужність».
Життєвий шлях: Євген Каліберда народився у 1979 році. Був первістком у родині. З дитинства — відповідальний, зібраний, серйозний. У школі вчився на відмінно, його зошити й роботи часто показували як приклад. Він умів працювати, умів думати і завжди доводив справи до кінця. У його житті настав переломний момент. І саме після цього він зустрів свою майбутню дружину Євгенію. Він закохався миттєво, по-справжньому. Через два роки вони одружилися. У цій любові народилася прекрасна донька — Уляна. Сьогодні їй сімнадцять років. А ще через три роки в родині з’явився син — Георгій, якому зараз чотирнадцять. Вони були дружною, міцною сім’єю, де трималися один за одного. У 2021 році, ще до повномасштабної війни, його підстрелили. Почалася важка боротьба за життя: операції, лікарні, стан між небом і землею. Це тривало три місяці. Він вижив. Пішов на поправку. Здавалося, що найгірше вже позаду. Але після його дня народження почалася війна. І в той самий день він пішов до військкомату добровольцем. Без сумнівів. Підписав документи й пішов захищати. Швидко пройшов навчання, отримав звання. Його спеціальність — стрілець-медик. Позивний — «Борода». Згодом він потрапив до лікарні з пораненням у ногу. Почалися переїзди й лікування: Черкаси, Вінниця, Дніпро. Важка реабілітація, біль, відновлення. Але навіть після цього він знову повернувся на війну. Звідти він уже повернувся іншим. Рука не функціонувала — працював лише один палець. Після війни стан здоров’я почав погіршуватися. А згодом на вулиці сталася бійка. Його жорстоко побили. Наслідки були страшні: черепно-мозкова травма, крововилив у мозок. Та навіть після цього він говорив одне: як тільки стане краще — він знову повернеться. Бо він іде за своїх дітей. За свою сім’ю. За Україну. Він не збирався воювати за щось абстрактне — він воював за своїх. Він не дожив. Його старша донька, Ульяна, востаннє бачила його 11–12 листопада. Їй казали, що все буде добре. Вона планувала прийти до нього. Але вночі 13-го числа, о 2 годині 18 хвилин, з лікарні зателефонували і сказали те, у що досі неможливо повірити: тата більше немає. Це був страшний удар для всієї родини. Ми й досі не віримо, що це справді сталося. Його поважали побратими, його поважав командир. Він був чесним із собою. Він віддавав честь своїй справі. Він боровся до кінця. Він назавжди залишиться батьком, ГЕРОЄМ УКРАЇНИ і людиною, яка жила заради сім’ї.